English | Українська

Соціолог із Донбасу розпочала власний бізнес і забезпечила роботою два десятки фахівців

Через півтора року після вимушеного від’їзду з дому Галина, соціолог із прифронтового Маріуполя, керує соціологічною компанією з 26 співробітниками, яка наразі імплементує дев’ять проектів.

Галина з чоловіком та їхніми двома дітьми залишили Маріуполь у травні 2014 із початком сутичок у місті. «Не хотілося ховатися по підвалах, тому ми виїхали з міста і три місяці прожили за його межами, чуючи вибухи вдалині та час від часу приїжджаючи додому, щоб перевірити квартиру та провідати родичів», – згадує вона.

В один із таких вечорів, коли родина була вдома, у районі почалась стрілянина. «Ми лежали на підлозі, на всю гучність ввімкнувши «Губку Боба», щоб заглушити звуки з вулиці. Світло ні в кого у сусідніх будинках не горіло. Через дві години я стомилась, встала та пішла готувати манну кашу. Чоловік заповз на кухню і спитав, чи я при тямі… Я нагодувала дітей і лягла спати. Саме тоді я зрозуміла, що більше так не можу», – згадує Галина ті напружені дні.

Наприкінці літа друзі та родичі з Маріуполя почали пропонувати повернутися, бо ситуація в місті стишилася. Галина з чоловіком вирішили спробувати, і наприкінці серпня вони повернулися додому на кілька днів. «Але коли ти розумуєш, що твої діти вчитимуться спускатися у бомбосховище, коли бачиш все на власні очі, ти починаєш дивитися на все по-іншому. Тому ми остаточно вирішили поїхати», – розповідає Галина.

Заповнивши машину речами та технікою, родина на світанку залишила місто: «Ми взяли все, що влізло в машину. Діти сиділи на подушках та ковдрах. Проте ми якось не подумали, що прийде осінь, і як були в літньому одязі, так і поїхали. Взяли сковорідки, каструлі, тарілки, дитячий одяг, у мікрохвильову піч запхали дитяче взуття…»

Родина спершу вирушила до Запоріжжя, але швидко Галина з чоловіком зрозуміли, що краще буде перебратися до Харкова. Пізнього вечора в’їхали в нове місто, де їх зустріли хрещені батьки та відвели на нову квартиру. «Була вже північ. Ми ступили на поріг, і тут поруч почався феєрверк. Я одразу в сльози. Перша думка була: «о Господи, тут також стріляють».  

У Харкові Галина швидко знайшла роботу в соціологічній компанії. На роботу йшла о 5-й годині ранку, а поверталась об 11-й вечора, щоб до середини ночі працювати над обробкою анкет: «Дев’ять місяців я пропрацювала у такому темпі, тому що мені треба було годувати родину. Але нічого, вижили. Я всю зиму проходила у кросівках. Потім родичі прислали мені черевики та вовняні шкарпетки – і це було просто щастя».

Через деякий час Галина почала рахувати, скільки ж вона заробляє. З вирахуванням витрат на проїзд та харчі сума вийшла дуже малою. Тоді Галина почала думати про позаштатну роботу з іншим графіком. Вона зателефонувала своїм київським колегам, і ті одразу запропонували співпрацю, бо якраз шукали інтерв’юерів у Харкові.  

«Моє перше опитування було якраз про переселенців, які шукають роботу. Це було страшенно важко, бо я тоді не мала комп’ютера, лише планшет. Я була стомлена, засинала на ходу, але продовжувала працювати. Оскільки за роботу платили не одразу, я не один раз відвідувала ломбард. Я знала, що гонорар буде завтра, але сьогодні треба щось їсти. Тепер я точно знаю, що немає таких матеріальних цінностей, за які я б трималася», – розповідає дівчина.

Одного дня, бігаючи містом у пошуку переселенців, Галина побачила плакат із анонсом фінансованого ЄС та впроваджуваного Міжнародною організацією з міграції (МОМ) проекту із підтримки самозайнятості. «Моя перша думка була: «Чудово! Там будуть переселенці!» На той час мені потрібно було провести 25 інтерв’ю, і гонорар за 25 анкет був для мене серйозними грошима», – згадує Галина.

Заповнюючи анкети, дівчина почала вникати у зміст тренінгу. «Саме тоді я зрозуміла, що можу реалізовувати власні проекти та пропонувати соціологічні послуги в Харкові. Я зрозуміла, що з хорошими співробітниками та замовленнями я можу бути успішною. І навпаки, без помічників я бігатиму з опитуваннями сама до кінця життя».

«Проект МОМ дав мені необхідний поштовх і допоміг зібрати себе докупи. Як вимушена переселенка я не могла взяти кредит у банку, щоб купити ноутбук. Тому, захищаючи свій бізнес-план, я думала лише про одну мету – дайте мені ноутбук! Потім я відкрила приватне підприємство і справи зрушили з місця. Відкриття офісу, нові проекти, нові співробітники… Зараз я маю те, що хотіла. Важливу частину офісного обладнання – ноутбук і принтер –  я отримала завдяки МОМ».

Тепер Галина веде дев’ять проектів і співпрацює з багатьма дослідницькими інституціями, такими як Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), Центр Разумкова, GfK Ukraine, та компаніями зі Швеції та Бельгії. «Зараз у мене є двоє штатних співробітників та 24 інтерв’юери-контрактники, із яких восьмеро – переселенці. Мені щастить, що моя робота сама робить мені рекламу і клієнти самі мене знаходять. У мене досі немає візитки! Але у мене є люди, з якими мені добре працювати, і є розуміння, що все можливо, якщо ти справді чогось хочеш і ставиш конкретні цілі», – каже Галина.

 

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ
Політика прозорості