English | Українська

МОМ допомагає пацієнтам на гемодіалізі з Луганської області

Вимушених переселенців на гемодіалізі відвідує представник партнерської неурядової організації в Дніпропетровську. Оскільки люди залишали свої домівки з мінімальною кількістю особистих речей, МОМ допомогла їм, надавши зимові ковдри та теплі халати

Коли 58-річна Тамара* приїхала до луганського центру гемодіалізу[1] наприкінці липня 2014 року, вона навіть не могла собі уявити, що не повернеться додому не лише в той день, але і протягом трьох наступних місяців. Того спекотного полудня за сприяння медичного персоналу разом з іншими п’ятдесятьма пацієнтами гемодіалізного центру її було вивезено з лікарні просто на залізничну станцію, звідки їх доправили до Дніпропетровська. Це сталося дуже вчасно, адже наступного дня станція зазнала нищівного артилерійського обстрілу.

Пацієнти відчули полегшення, залишивши Луганськ, оскільки тамтешній діалізний центр почав переорієнтовуватись на лікування поранених бойовиків. Дніпропетровська міська лікарня №4, що погодилась прийняти пацієнтів, відправила десять карет швидкої допомоги для їх зустрічі на залізничному вокзалі. Так почалось їхнє нове життя, і лікарня №4 стала для них новим домом.

Тамара та інші пацієнти з подібним діагнозом повністю залежні від гемодіалізу. Як і більшості пацієнтів на пізніх стадіях ниркової недостатності, їй потрібно проводити до шести годин тричі на тиждень під апаратом очищення крові, чекаючи на донорську нирку. Гемодіаліз – дорога процедура, що потребує сучасного обладнання і медикаментів.

Тільки кілька луганських пацієнтів можуть дозволити собі жити в Дніпропетровську через своє хитке матеріальне становище, розповідає Тамара. Сама вона із Сіверодонецька Луганської області і ціле  життя пропрацювала бібліотекарем в одному з науково-дослідних інститутів міста, поки не вийшла на пенсію. Їй доводилось приїжджати до Луганська на гемодіаліз, долаючи більше 100 кілометрів в один бік, тому що в її місті такого центру не було. Уже це було для неї важким фінансовим тягарем. Із початком бойових дій її син був змушений переїхати зі своєю дружиною і двома маленькими дітьми до Київської області. Він намагається заробити на свою родину, працюючи на маленькому місцевому підприємстві і чекаючи можливості повернутися до Сіверодонецька. Тамара не може просити у нього грошей. Більшість пацієнтів перебувають у подібній ситуації: їхні сім’ї неспроможні матеріально їх підтримати. Ба більше, дехто навіть не має, куди повернутися, бо їхні будинки було зруйновано.

«Ми дуже вдячні усім, хто нам допоміг, а особливо дніпропетровській благодійній організації «Промінь», партнеру МОМ, яка передала нам халати і ковдри. Ми залишили Луганськ в середині літа, не мали ніякого теплого одягу, а лікарняні покривала такі тонкі», ­ – каже Тамара. Несподівано опинившись у скрутному становищі, вона не панікує. Їй вдається не лише зберегти присутність духу, але й координувати інших пацієнтів і допомагати волонтерам. Тамара зауважує, що їй би пішли на користь покращення харчування та достатній запас ліків. За її словами, більшість вимушених переселенців з Луганська і Донецька хотіли б якомога раніше повернутись до своїх домівок, але не знають, чи це взагалі це колись буде можливо.


[1] Під час гемодіалізу використовується апарат штучної нирки для очищення крові пацієнта від надлишкових хімічних сполук та рідин.

* Ім’я було змінено для захисту приватних даних.

 

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ
Політика прозорості